Обережно, компрометуючий і скандальний пост!
Три речі, які мене БІСЯТЬ в США:
1. Душ. Я вже писала про готелі… Старе чи нове житло, а логіка та сама. Здається, дрібниця і дурниця. Але я дуууууже сумую за можливістю витягнути шланг і нормально помити дитину! Або хоча б тиск змінювати.
2. Любов до телефонних розмов. Тут 99,9% питань можливо вирішити виключно по телефону. І згодна, що моя нелюбов до тел. розмов то моя персональна проблема. І пів біди, що по телефону треба називати пів своєї біографії, адресу і дані банківської картки… Але повний п***ц заключається в неможливості реально вирішити проблему по телефону!!! На те є кілька причин: відповідь ‘ой, а я не знаю’ це нормально і вони навіть не знають на кого перевести, хто це знає… Далі… Дзвінки обриваються!!! І часто! І це після того як тебе переключали разів 5, не менше, тобто подзвонити ‘туди саме’ фізично неможливо! У них є твій телефон? Так, тільки вони все одно не передзвонють. А тепер уявіть як я щоразу називаю своє прізвище… І можна лише так… Цитата: ‘n as Nancy, e as Eco, m as …. ‘ Ну, ви зрозуміли логіку… Я дуже люблю своє прізвище, але це жесть!
Хочете веселі приклади:
– в одному з госпіталів мені по телефону так і не змогли відповісти про ціни, хто знає – ‘не знають’
– в іншому сказали, що надішлють електронним листом. От тільки місяць до того мені саме таким способом надійшла відповідь ‘дзвоніть сюди ***’. Ну і найцікавіше, що нічого мені так і не надійшло. Може неправильно почули адресу? Бо ж по телефону не завжди гарно чути!
– з ще одного місця мені передзвонили (я лишила свій телефон)… І після дуже продуктивних 20хв розмови… Вибило!!!! Ніхто не передзвонив. Я набираю номер, з якого дзвонили… Ну коротше, вони так і не вияснили хто мені дзвонив і як з ними зв’язатися.
– Мішаня намагався зробити зміни в перельотах. На моїх очах він називав свій телефон, говорив з пів години, там уже 10 людей було задіяно у вирішенні питання і взято купа персональних даних; довго висів на очікуванні… І … Ви вже здогадуєтеся? … Дзвінок обірвався і ніхто не передзвонив!
– щоб Іванку оформити страховку я протягом місяця щоранку о 7ій дзвонила і чекала 40хв, якщо додзвонювалася ще 40хв після того як переключать на потрібний відділ… і тд… щоб сама процедура оформлення зайняла 10 хв. А все чому? Бо при оформленні заявки через сайт – кнопка не працює, а коли я надіслала анкету факсом – вони його не отримали 🙂
На цю тему, я ще постів з десять накатати можу!
3. Місцева любов до ідіотизму типу gluten freе і обезжиреної молочки. Капець! Знайти адекватний йогурт з хоча б одненьким % жиру – це завдання не для слабких. А печиво (що треба зробити з печивом щоб воно стало без глютену, ви взагалі можете собі уявити?!?) з таким складом, що мені аж очі виїдає.
Три речі, які мене ЗДИВУВАЛИ в США:
1. Діти, точніше їхня кількість. Їдучи в США я була абсолютно впевнена, що дітей вони народжують пізно і мало, кар’єра і все таке. Виключенням може були б якісь забиті села. Усе виявилося абсолютно навпаки! Я була шокована кількістю дітей ще коли ми були в центральних штатах (5-7 це типу норма). Трохи про це читала і списала все на особливості місцевості (сильна релігіозність, мормони і “реднеки”). Портленд не сильно відстає. Тут підтримується логіка: часто дітей народжують пізніше, але як процес пішов, то не зупиниш. Цілком нормально, коли в сім’ї по 3-5 дітей і різниця між ними мінімальна. Маю відмітити, що Орегон також є досить віруючим штатом, і думаю, це має вплив. Та чим більше ми мандрували, тим більше руйнувався мій стереотип, і в якийсь момент моя теорія повернулася в сторону “дітей тут купа, мало хто скаже, що 3 це ліміт для них, виключенням є окремі штати типу Каліфорнія (ми дуже здивувалися ВПЕРШЕ почувши фразу типу ‘ой, ну тут в деяких є АЖ по дві дитини, тут так багато дітей, в інших містах штату менше’)… При чому, це відчутно одразу, як перетинаєш кордон. Ну, і думаю, статистика в великих містах типу Нью Йорк буде меншою… От тільки… Ми якось було познайомилися з парою. З Нью Йорка. У них 7 дітей!
2. Розмови про гроші. Про гроші говорять постійно. Просто паталогічна зацикленість на грошах. Як в анекдоті “а у собак є блохи”, в США будь-яка тема переводиться на гроші. Хлопці, граючи в футбол на барбекю обговорюють ставки на іпотеку і як вони домовилися зі страховою; а протягом “податкового тижня” (коли кожен американець ізолюється від світу – щоб порахувати свої податки) – розмови виключно на цю тему. Але сам цей факт не зовсім корелюється з наступним: всі байдужі щодо чужих статків. Немає заздрощів. Всім наплювати на твоє Ferrari, бо вони знають скільки ти за нього відсотків платиш, тебе скоріше пожаліють. Всім наплювати на твій бізнес, роби що хочеш. Ніхто косо не подивиться! Немає постійного ниття “ой, мені мало платять”, є лише незкінченні дискусії “де б взяти грошей”… Відчуваєте різницю в підході, хоча проблема одна і та ж????!!! Це і бісить, і захоплює одночано… тому – просто дивує 🙂
3. Подвійні стандарти: Овер-толерантність і псевдо-нерасизм. Таке взагалі буває?
Я людина толерантна, але є моменти, які місцеві самі не розуміють як сформувалися: в туалет може зайти людина незалежно від своєї статі… а залежно від статі “на яку він себе почуває”. Ну, типу якщо ти вважаєш себе жінкою, то іди в жіночий туалет. Звучит логічно? Мені – так (операція по зміні статі, здогадуюся, недешеве задоволення). Але де гарантії, де папірець, що ти так себе почуваєш? Яка вірогідність того, що ти просто не якийсь придурошний, якому сперма в голову вдарила, і ти захотів піти в жіночий туалет? 🙂
Ми щодня спостерігали як афроамериканці називають один одного словом на літеру N… І хай но так виразиться хтось іншого кольору шкіри. Нещодавно прийняли закон, який забороняє використовувати слово “чорний” чи “чорношкірий”… хтось поясніть, що расистського в фізіологічному описі кольору? А як називати рудих, щоб не образити? Люди з волоссям кольору “полум’я”? Мені ображатися, якщо мій колір шкіри обізвуть білою???
Ну і ще купа всіляких законів, які не дозволяють щимити “інших”. Це супер. Та на жаль, часто вони просто дають можливість цими законами користуватися, щоб защимити “звичайних”. В США дуже невигідно бути не особливим!!!
Моя думка – це нормально. Просто тут маятник дійшов до краю в одну сторону (тоді як в наших країнах він ще і не зрушив з іншого краю), і рано чи пізно дійде до адеквату. Варто потерпіти.
А з хорошого… Чи з поганого? Виділяйся в США як хочеш, це фізично неможливо 🙂
На останок. Скандал. Тут всі расисти 🙂 Просто расизм не такий примітивний, як ми звикли думати.
Три речі, які мене ЗАХОПЛЮЮТЬ в США:
1. Природа. ЇЇ масштаби. ЇЇ розбещеність. Території так багато, є все що хочеш… Ціла планета в одній країні. І людей ще не достатньо, щоб її суттєво зіпсувати. Великі будинки і широкі дороги. Вони будуть існувати ще довго, мотивації замало щось змінювати. Американцям (переважно, є виключення) не зрозуміти Європу з її мінімалізмом і оптимізацією простору.
2. В США надзвичайно легко асимілюватися. Тут кожен – імігрант, в тій чи іншій мірі. Звідки б ти не приїхав, знайдеш “своїх”; можеш за все життя не вивчити жодного англійського слова, все одно будеш як вдома. Така фатастична відкритість, бажання побазікати… І на відміну від Європи, всі автоматично вирішують, що ти сюди вже переїхав 🙂
3. Я вже писала, що ми звертаємо увагу на людей пенсійного віку, куди б не їздили. Вони тут виглядають щасливими! Вони живуть, а не “доживають”. Ми сиділи в ресторані поруч з бабулькою, в якої був зелений колір волосся, вона бранчувала зі своїми друзями: дідусями і бабусями, такими ж вільними і щасливими. Я ніде не бачила такої кількості кльових ретро машин, за кермом яких в 90% випадків – літня людина. Вони тут не втрачають гумору, сил і надхнення. І нехай я повністю не права, нехай ігнорую весь механізм і іншу статистику, нехай я в рожевих окулярах. Але крутіші бабусі і дідусі – лише в Амстердамі!
Я от що ще хочу сказати. США – це інша планета. Ніде так добре не розумієш, що Україна – то Європа. І я зараз не про політику! В якийсь момент я стомилася казати “а в Україні, та і в усій Європі”… що просто почала казати “в Європі, у нас, ми з Європи”… Порівняно з США, ми тут всі з однієї пісочниці 🙂
go go family 