Основний переліт пройшов відносно добре: Ванюшка частково був зі мною в слінгу, трохи грався і другу половину польоту повністю спав, чим мене неабияк порадував. Мишко поспав пів годинки спочатку… і все. Мішані треба було поспати бо йому ще нас везти в Іспанії, тому Мишко був зі мною. Я відверто боялася, що буде погром. Світло вимкнули, весь літак спав. Ми трішки подивилися мультики тихенько, гралися пластиліном, переліпили всі можливі наліпки, я згадувала віршики, читали книжечки… Робити це все відносно тихенько було найважчим, цей переліт потребував від мене максимальної уваги, концентрації і терпіння кожної секунди! Але ми справилися! Без цікавих моментів не обійшлося… Апогей перельоту: жіночка з сусіднього місця запропонувала накачати Мишка чимось… Щоб він був тихішим і спокійнішим… При тому, що він показував клас по спокійності, по наших мірках!
Ну, ми ж не могли ПРОСТО повернутися додому. Так як квитки у нас були лише до Мадрида, а літо закінчується без нас на морі, то було вирішено затриматися тут ще трішки.
В Мадрид ми прилетіли зранку, орендували автівку і вирушили в Торрев’єху, що на узбережжі біля Аліканте.
Так наче двох перельотів нам було мало, то ми ще 5 годин їхали машиною до моря. У діток саме ‘ніч’ тому спали всю дорогу. Іхали по пустельній трасі, кругом лиш сонце і оливкові рощі. Уже в дорозі стало зрозумілим, що про знання англійської далі можна забути. Іспанці не сильно паряться і готові знайти з вами спільну мову без таких особливих навичок.
До речі, дороги тут виглядають кращими ніж є насправді. Латка на латці. Таке враження, що тендер на будівництво виграла Україна. В містах дуже не вистачає знаків, іноді не знаєш куди дивитися і хто головний. Зате практично немає лівих поворотів. І дуже гарні галявини на круговому русі. Загалом, водити тут комфортно, головне брати машину з хорошим кондиціонером і страховку. Бо так як вони паркуються… Ох! Ідеальними машини тут бувають лише в салоні.
З собою з США ми привели, окрім стандартних сумок (ми використали всі свої вантажні місця), дитячий матрасик і дитяче автокрісло для Мишка, тому машина була заповнена до останнього вільного кубічного сантиметра 🙂 Але все це нас виручило: в квартирі не вистачало спальних місць, матрасик виявився дуже зручним для Ванбшки, не довелося купляти ліжечко, а з нами він просто не влазив щоб спати всю ніч; орендували лише автокрісло для Ванюшки, наше привезли і в Україну, досі ним користуємося 🙂
Через тиждень (!!!) після прильоту, ми цілковито від нього відновилися: Мишко спав всю ніч, без підйомів і істерик; ми протягом дня не вирубалися, тіло не болить, розум відносно ясний; Ванюшка основний сон мав вночі а не посеред дня і не тусив до самого ранку. Не скажу, що це було просто: ми навмисне багато гуляли ввечері і останні дні старалися не заохочувати денного сну. В перший день справа явно була в зміні часових поясів: діти вирубалися посеред дня і глибоко спали, вночі хотіли дивитися/гратися/співати. Нам перші три дні просто постіііійно хотілося спати. Ми тиждень не могли зібратися в ресторан… Бо хтось випадково заснув… Потім все ж доганяла, певно просто загальна втома… Ну, рано чи пізно це мало статися і добре, що пройшло!
Перші кілька днів Мишко просто весь день відмокав у басейні, це однозначно нас спасло.
Коли ми нарешті вибралися на пляж, то воно виявилося дуже дивним 🙂
Захід у воду дуже мілкий, требі кілька хвилин іти щоб можна було таки поплавати. Певно для діток це добре, але Мишку саме це не подобалося, він все таки любить плавати щоб не було чути дна. Та і хвилі ніколи не заспокоювалися, половину часу з відведених 17 днів був шторм і в воду неможливо було зайти. Тим не менше, вода чиста (відносна мутність лише за рахунок піску) і тепла, дуже приємна.
А ще… Це виключно моя проблема: ненавиджу, ненавиджу піщані пляжі! Пісок кругом, зібратися ‘додому’ спокійно неможливо, у Іванка повен рот піску хоча він до нього навіть не торкався. Ну… Головне, що діти щасливі. Мишко зайшов у воду не одразу… Лише коли побачив двох дівчаток в морі… Головне правильна мотивація.
Загалом, ми були на морі може раза 4, я обов’язково купалася трохи з Ванюшкою, Мишко переважно грався з дітками в пісочку. На пляж був сенс виходити лише з самого ранку: до обіду піднімалася дика температура і находило купа людей. Цікаво, що попри повну відсутність знання англійської мови в іспанців тут, кожен третій (для бабусь – кожна) обов’язково підходить подивитися і щось (ну я лиш сподіваюся) прокоментувати щодо Іванка 🙂 Вже на третій день я чітко відповідала “до месос” на питання про його вік 🙂
Torrevieja.
Я довго боялася робити якісь висновки щодо Террев’єхи… Ми жили не в центрі, місто якесь сильно розкинуте. В нашому районі один великий магазин… Як сільпо старий задрипаний, тільки фрукти овочі і морепродукти – ням. Тут навкруги нічого особливо гарного, купа будівництва, усе всипане приватними віллочками на здачу, дуже кидається в очі, що вся зелень на приватних територіях, тому складається враження сухості вулиць. Якось нічого поганого… Але і нічого хорошого.
Але нам просто потрібно було трохи відпочити. З кожним днем ми більше гуляли і вдивлювалися.
Щодо аудиторії відпочиваючих: не менше половини – британці, багато російських туристів, також іспанці і італійці. Останнє нас здивувало – певно їм їхати сюди вигідніше ніж залишитися в Італії. У зв’язку з цим, питання з незнанням англійської для нас залишилося просто загадкою. Навіть у глухому селі на о.Родос в Греції аглійською володіли всі, а тут просто делікатес якийсь. При цьому більшість закладів харчування в місті – з британкими стравами в меню.
Після США іжа тут здається безкоштовною 🙂 Овочі і фрукти складали 80% нашого раціону, плюс свіжі і дуже смачні морепродукти. Я буду сумувати за смаженою барабулькою – я її ще в Криму дуже любила.
Знайти смачну воду виявилося не так уже і легко. На фото нижче – ‘прийнятна’. МИЙ ДЕБІЛА… Чи МІЙ ДЕБІЛ… Розумійте, як хочете.
Є тут один парк: невеликий, в якому нічого окрім дерев і непрацюючого фонтана нема… Але запах! Ці дерева і спека… Ах, просто аромотерапія. А мишку що… Аби кудись залізти і десь побігати.
З парка іде хороша дорога на набережну. Набережну саме в цьому місці дуже рекомендують: вона довга, краєвид шикарний на море, завжди вітряно і свіжо, мені персонально дуже сподобалося тут гуляти.
Відверто кажучи, Торрев’єха – абсолютно курортне містечко, побудоване виключно для туристів, при чому воно явно було не готове до такої кількості туристів: квартира на квартирі, машина на машині, маленькі вулички, проблеми з парковкою, мізер зелені. Якесь абсолютно безатмосферне місто.
Візьміть одну сім’ю. Додайте крейзанутості. Чоловіку додайте ненависті простою. Жінці – пустуючий інстаграм. Дитині – шило в попі, при якому через три дні все набридає. Додайте 17 днів на морі. А тепер відніміть 14 днів повного пасиву (ну, наскільки це можливо для сім’ї з двома дітьми). Що отримуємо? … Правильно. Срачку-гарячку! Отримуємо 3 шалених дні на машині, за які терміново треба все побачити.
У нас був грандіозний план: один день поивитися Торрев’єху, а також з’їздити в Валенсію: кілька точок по дорозі туди і назад, і день в самому місті. На жаль, ми переоцінили свої сили. Це вперше…
Laguna Salada De Torrevieja
Це солоне озеро, рожевий колір йому надають якісь особливі водорості. Сусідні грязі лікувальні, всі ними мажуться звичайно ж. Вода дуууже солона, з часом починає пекти. На шкірі, якщо не змити, залишається легкий соляний наліт.
Відверто вразило, наживо важко повірити, що це реальність. Одна проблема – не дуже зрозуміло як до нього добратися і з якої сторони підійти.
Parque De Las Naciones
Дуже гарний парк, ми в ньому ховалися від пекельної спеки.
До наступної цілі було кілька годин серпантину… Я тепер дивуюся, як ми МЕНЕ взагалі мандруємо автівкою?!?!? А їхіли ми на сафарі.
Ох і полюбили ми такі штуки! Сафарі Аітана – однозначно рекомендую.
Цього разу ми додумалися витягнути Мишкове крісло і він міг вилазити з вікна, дивитися в усі сторони. Машина їде надзвичайно повільно, вікна дозволено відкривати кругом окрім вольєра з хижаками (леви і тигри). Мишку дуже сподобалося!!!
Взагалі прикольно: вони собі там всі бігають, жирафи з осликами, зебри з бізонами… А ми лиш тихенько проїжджаємо повз. Мені здається, що це не ми іх розглядаємо, а вони нас.
Якщо порівнювати з Орегонським сафарі в США, то:
➖ цей відчутно менший.
➖ клімат ще сухіший, тому лісових звірів мало, типу ведмедиків в Орегоні.
➕ але тут вільно гуляють жирафи, слони, лами.
➖ слонів можна погладити, а це уже якось підозріло для мене, хоча і не схоже щоб до них в цей час погано відносилися.
➕ територія однозначно велика, просто концентрація звірів менша, здається простору їм тут вдосталь.
➖ самому годувати не можна, але вони все одно лізуть в вікно, це прикольно.
➕ леви і тигри в великих загонах, до них теж можна заїжджати, тільки вікна закривати, леви з кількома левенятам.
Для особливо енергійних: невеличкий дитячий майданчик (дуже посередній, аж гойдалка і гірка) і міні зоопарк. А значить, їхати далі можна…
На цьому етапі уже було зрозуміло, що в Валенсію ми їхати не будемо… весь час піде тупо на дорогу, нічого плбачити ми вже не встигнемо. Але пошкодувати про прийняте рішення нам не вдалося. Хоч мені і було уже досить недобре від дороги сюди, я дуже хотіла попасти в невеличке місто на горі – Guadalest.
Як я була права! Отакою має бути уся Іспанія: яскравою, атмосферною, компактною… Це дійсно дуже маленьке містечко, попуслярне у туристів але чисте і привітне, шикарна панорама. Місто нагадує Ліндос в Греції (на о.Родос), тільки більше простору і менше людей.
Наступного дня ми думали, що ми такі розумні, поїдемо в національний ПАРК… Приїхали…
На горі того національного парку – замок. І в найближчих 50и кілометрах в будь-яку сторону це певно єдиний затінок! В парку! В самий розгар спеки ми до нього допєтляли, я уже і не пам’ятаю як ми повернулися, бо очі вже заливало потом. Парк! Національний парк! Жодного дерева, яке б давало тінь! … Але. Буду чесною. Місце достойне 🙂
Після такого підвоху з парком, дуже хотілося заїсти стрес. І, ох, як добре ми його заїли. Restaurante Marisqueria La Mari: 20€ на дорослого і тобі несуть усі фішки ресторану (майже все морепродукти, свіжачок), з unlimited refill. Смакота!!! До речі, Мишко взагалі не їсть морепродукти і дуууже рідко рибу.
Загалом, природа цього узбережжя дуже сувора і аж ніяк не kids friendly. Палюче сонце і дефіцит зелені зовсім не компенсується цивілізацією. Маємо що маємо.
Перед поверненням одому заїхали в містечко Cartagena: тут маяк з гарною панорамою, в тому числі на дуже красиву невеличку бухту.
День відльоту – то взвглі ще той цирк. Коли ми брали квитки в Київ, був літак з дуже комфортним часом вильоту, близько 5 вечора. Перед прильотом сюди, його перенесли на 10 вечора (це в Київ прилетіти о 2 ночі, уже не дуже приємно але змирилися). Картина: ми зібралися, склалися, віддали ключі від квартири, виїхали з Торев’єхи в Аліканте, машину треба віддати до 8… А на іншому кінці Європи, наш літак вирішив підзаробити і полетів в Хорватію (це не жарт, чоловік знайшов про нього інформацію – в цей день він почав літати в Хорватію) … А наш рейс перенесли на 5 ранку!!!! Пів дороги до Аліканте ми просто обговорювали наші варіанти дій: повертатися вже не було куди, машину треба ще здати, спочатку думали готель, але ми в ньому фактично проведемо кілька годин… вирішили ночувати в аеропорту. Вам не здалося 🙂
Тим часом, у нас було кілька годин на Аліканте: ми погуляли по симпатичній площі, пройшлися по набережній і дуже смачно поїли.
Аліканте уособлює весь набір очікуваних характеристик великого курортного міста: гарна архітектура, не дуже брудно але дуже смердить. Ми заглянули на одну з центральних площ: фонтан і 4 дерева. Але ці дерева просто неймовірні! Навіть Іванко був вражений:
А випадково знайдений ресторан – оне з найкращих і найцікавіших, що ми їли за довгий чс… Mio Gastrobar. Невеличке кафе з коротеньким меню, дуже свіжо, світло і надзвичайно креативно! А головне – дуже смачно! Салат з морозивом? Запросто! Карпаччо з солоним морозивом? Нямммка! Ми залишилися в шоці, приємному шоці.
В аеропорт ми зайшли “запаковані” по самі вуха 🙂 І таки не дарма все це тягнули. Адже на дитячому матрасику встигли поспати Мишко з татом, аеропорт був практично пустий тому було досить комфортно. Возити Мишка по аеропорту в його автокріслі було дуже зручно: і ми за ним не бігали деякий час, і йому весело. Буду смішною, якщо скажу, що це було прямо лнгко і швидко, але алишитися в аеропорту в даній ситуації було правильним рішенням, хоч і в літак ми зайшли звичайно ж дуже втомленими. Але якими ми мали бути о 5 ранку?
Переліт пройшов… та я і не пам’ятаю вже. Головне, що ми вдома 🙂
На цьому наша грандіозна поїздка з кодовою назвою #авантюра_Іван_the_american підійшла до кінця. Але і водночас стала початком нового етапу: нас тепер більше, у нас тепер більше досвіду, ширша зона комфорту, більше амбіцій 🙂
Welcome home!
go go family 